среда, 29 октября 2014 г.

Плоске різьблення

Одним з найдавніших способів оздоблення дерев'яних виробів вважається плоске різьблення, що виконувалося найпростішими інструментами – сокирою чи ножем. На Гуцульщині його називають: "сухим" або "чистим". Елементами такого різьблення є прості геометричні фігури, утворені поєднанням горизонтальних, вертикальних та скісних (під кутом 45-600) ліній. У неглибокі лінії – заглиблення іноді втирають вугільний пил або сажу з льняною олією, що надає рисунку графічної виразності, чіткості, наближаючи його до гравюри. Такий прийом оздоблення можна побачити на старих гуцульських скринях та столах.
В основ його – давній вид "чистого" плоского різьблення, так зване "кільчасте письмо".
Неглибокі, тоненькі лінії, що утворюють діагональну або прямокутну дрібну, легеньку сітку на поверхні деревини, дають коли уявлення про такі найдавніші орнаментальні мотиви, як "січені зубці", "зубці з головами", "головкате", "огірочки", "бесаги", "кривулька", "медівники", "бані", "п’явки", "душ" та ін.
У деяких елементах ("січені зубці", "огірочок" та ін.) основною рисунка є "ільчасте письмо", але в більшості орнаментів "ільчасте письмо" використовується як фон, на якому лінії сітки паралельні лініям малюнка. "Кільчасте письмо" органічно співіснує з основним рисунком і можна сказати, що воно створює орнаментальний мотив, підкреслює його особливості.
Особливо багате декоративне оформлення можна отримати від поєднання плоского різьблення з тригранно-виїмчастим. Геометричний орнамент тут складається з трикутників, ромбів, квадратів тощо. У деревині вибирають пірамідальні скибочки, і тому орнамент виходить заглибленим з похилими стіночками. У криволінійно окреслених елементах орнаменту деревину вибирають похило з двох боків так, щоб найбільше заглиблення було в центрі елемента, наприклад, у кожній пелюстці розетки, квітки, косиці тощо. Різноманітне поєднання простих елементів і водночас чітких геометричних, дає можливість створювати нові й нові варіанти композицій орнаменту.
На Гуцульщині здавна із різноманітних геометричних елементів створилися усталені орнаментальні мотиви. До найдавніших належать ті, що складаються з форм прямокутника, квадрата, трикутника, вони називаються: "журавлі", "зубчики", "моршінка", "кривулька", "зубчики", "завиваник", "ширинка", "копанці", "крижики", "глибока різьба", "сікачці", "очкате", "віконця". Основна частина цих орнаментальних мотивів має стрічкову композиційну дубову, їх вживання для оздоблення країв виробів, щоб підкреслити центр композиції.
До іншої групи можна віднести орнаментальні мотиви, що утворюються за допомогою півкола еліпса, а саме: "гадючки", "дужки", "копитця", "плайи", "жолобки", "парканець", "ряска-сльози". Окрему групу становлять мотиви, які мають у своїй основі коло, поєднане з квадратом або прямокутником, як –от: "соняшник", "сонечко", "віночки", "пацьорки", "калачики", "зорки", "кучері", "ружа", "грибки". Ці найскладніші мотиви вживають для створення центральної частини композиції.
Щоб виконувати складні орнаментальні композиції, початківець повинен засвоїти деякі прийоми геометричного різьблення. Тримаючи різак у правій руці, виконують вправу: ріжуть окремі лінії уздовж й упоперек шарів деревини. Дошку потрібно тримати перпендикулярно до напряму руху різака.
Для початкових вправ краще брати дошку з деревини липи або осики розміром 10 х 20 х 2 см. Вирізувати легше уздовж шарів деревини, важче – упоперек. Треба вчитися правильно тримати різак і водити ним у різних напрямках з неоднаковим нахилом.
Під час роботи треба стежити за тим, щоб своєчасно змінювати напрям руху різака, згідно з вирішуваним рисунком незалежно від напряму шарів деревини.

Техніка глухої рельєфної різьби

Техніка глухої рельєфної різьби. Спочатку виконують малюнок у плоско рельєфній різьбі з підібраним фоном, а потім продовжують розробляти рельєф на площині орнамента. Вибірку фона, обруб контура, зазвичай, потрібно виконувати з допомогою киянки. Створення рельєфу рослинного орнаменту або зображення тварини і людини, неможливе без певних знань співвідношення висоти і глибини рельєфа, для цього, перед тим як приступити до роботи, потрібно намагатись отримати хоча б невеликі навички в виготовленні об`ємних фігур з пластиліну чи глини. Ці навики допоможуть швидше виконувати рельєфні композиції на деревині. Підготовка оригінала узору в масштабі дозволяє копіювати виліплений зразок і виконувати практично будь-який мотив орнаменту або його деталь. У рельєфній різьбі головну роль відіграє розробка рельєфа на деталі, для цього при виконанні малюнка потрібно вміти орієнтуватися в разташуванні високих та низьких ділянок, забезпечуючих гру світотіней. Рельєфну різьбу інколи для спрощення роблять накладною. Елементи декора випилюють по контуру, роблять рельєф і окремими деталями накладають на підготовлений фон. Вироби скульптурної різьби являють собою об`ємну станкову або декоративну скульптуру із дерева натурального вигляду і циліндричної форми або його розколу. Виготовлений виріб або скульптура проглядається з усіх сторін, може мати дуже високий або зовсім низький рельєф. У цій техніці виконують і маленьку дитячу дерев`яну іграшку, і велику – вище людського зросту – станкову або декоративну скульптуру. Уміло виконані сувеніри, меблі, корнепластика у взаємодії зі скульптурною різьбою доповнюють і неабияк прикрашають інтер`єр будинка, створюють
затишок, приносять радість і гарний настрій. Техніку скульптурної різьби вважають самою складною. Починаючи виготовлення скульптурних композицій, необхідно добре володіти всіма прийомами контурної, геометричної, плоскорельєфної і рельєфної різьби, оскільки скульптурі належить обробка всієї поверхні, повний огляд потребує якісного, добре обміркованого деталізування і застосування, різноманітних технологій. Учень повинен враховувати розмір скульптури з можливим її використанням, розміщенням у навколишньому середовищі, насамперед, визначити призначення і місце розташування майбутнього виробу, а також порівняти його з заготовкою деревини: скульптура повинна максимально вміститись в масштаб заготовки. Різні доповнення, нарощування, підклейки дерева можливі тільки в самих виняткових випадках. Розпочинати скульптурну різьбу потрібно лише тоді, коли учню до найменших дрібниць буде зрозумілий задум: форма, розмір, техніка обробки. Щоб під час роботи не підстерігала невдача і щоб до кінця не пошкодити заготовку, використовують надійний і випробуваний прийом - ліпку з глини чи пластиліну моделі майбутньої скульптури – точної копії чи зменшеної у певному масштабі. Модель дає можливість відчути об’єм, уточнити техніку, розробку і деталіровку рельєфа, визначити, який інструмент потрібен для виготовлення різьби. Скульптуру, особливо декоративну, краще всього різати з м’яких порід деревини, але для архітектурно-декоративних деталей, які несуть опір, стовпів та інших – потрібні тверді породи. При цьому дерево повинно бути добре висушене, без гнилі, оскільки під час різьби це обов’язково ускладнить роботу і відобразиться на її якості. Спочатку будь-яку за розміром заготовку для скульптури надійно закріплюють у вертикальному чи горизонтальному положенні, щоб учень міг спокійно підійти до неї з будь-якого боку. Наступним етапом роботи є нанесення основних контурів майбутньої скульптури і вирубка сокирою грубої форми скульптури. Якщо скульптура невеликих розмірів, застосовують стамезки прямі, напівкруглі, відлогі, а інколи кутові. Після вирубу основних форм починають виявляти деталі за допомогою великих стамезок з наступною деталіровкою рельєфу більш меншими стамезками. Якщо деревина дуже міцна і суха, її рекомендується змочувати водою ( при виявленні форм об’єма зволоження деревина вибирається ).Готову скульптуру деякий час витримують у сухому місці. Якщо деревина була вологою, на ній можуть з`явитися тріщини. Після висихання ці тріщини заклеюють клинками з такої ж породи деревини, з таким розположенням слоїв деревини і малюнку. Ці вклейки будуть мало замітні. Висушену скульптуру обробляють і наносять захисне покриття в залежності від того, де вона буде знаходитись.

Виконання ікони в техніці глухої рельєфної різьби

Починаючи свою творчу роботу я в першу чергу уявляв якою вона має бути в кінцевому результаті. Намалювавши кілька ескізів, зупинився на одному з них і почав над ним працювати, вдосконалюючи його і шукаючи оптимальні варіанти для його виконання. В ескізі промальовуються усі нюанси роботи. Свою роботу я малював у різних ракурсах, щоб підібрати оптимальні варіанти для з’єднання елементів в єдине ціле, щоб конструкція була міцна і проста у виконанні.
Другим етапом роботи я вважаю є ліплення рельєфу ікони пластиліном. Таким чином потім легше зрозуміти форму та співвідношення об’ємів. Взагалі майстри кажуть, що саме ліплення є творчим процесом, а різьблення це просто перенесення пластилінової ліпки в більш довговічніший матеріал, яким може бути дерево, камінь, мармур, та інші.
Я чітко переконаний, якщо робота проліплена, то вирізати її після цього зовсім не важко.
Наступний етап – підготовка заготовок для подальшої роботи. Потрібно провести точні розрахунки для столярки, щоб в подальшій роботі вони підійшли і добре стикувались одна з одною. Важливо добре зібрати щит для рельєфу, він має бути набраний з брусочків, приблизно такого перерізу, щоб ширина не перевищувала дві товщини. Саме при таких габаритах склеєні між собою бруски не піддаватимуться деформації, яка діє на деревину різними природними чинниками, перепадами температури, нерівномірною вологою, та інші. Процесу деформації перешкоджають також клейові шви. Важливо підібрати бруски і за кольором, бо під прозорим оздоблювальним матеріалом (лаком, воском) буде видно поля брусків, які не співпадають кольорами, особливо проявляє колір лак.
Коли підготовлена столярна робота, приступають до нанесення малюнку, головне чітко прорисувати контури рельєфу. Після нанесення малюнку потрібно приступати до різьблення. В першу чергу потрібно посадити площини по глибинах, а тоді вже надавати їм форми, відповідно до ліпки, дотримуватись анатомії. Не буду конкретно розписувати весь процес, бо в підпункті описана технологія глухої рельєфної різьби. Хочу звернути увагу на картинки, які зображають мою послідовність роботи. Спочатку я працював над рельєфом ікони, потім виготовив рамку і вставив у неї рельєф. Після цього кріпив цей рельєф у рамці до загальної зовнішньої рамки через точені розлорки, які розміщенні по периметру внутрішньої роботи. Потім підставлялись ажурні фони таким чином, що просвіти, які навколо розлорок нагадують зальною формою хрест. Оздоблення проводилось у три етапи. Спочатку я надавав забарвлення роботі морілкою, а потім після її висихання протирав виступаючі місця так, щоб відчувались об’єми. Вся робота полакована.
Цікава вся ця дерев’яна композиція тим, що вона досить проста у конструкції, але водночас оригінальна. Тут поєднана ажурна різьба з глухою рельєфною, столяруванням та точінням.
Така робота, потребує точного розрахунку деталей, щоб вони підійшли одна до одної. Для полегшення роботи потрібно прослідкувати, щоб ескіз в натуральну величину був намальований дуже точно.
На мою думку, техніка глухої рельєфної різьби – це одна з найскладніших технік різьблення, особливо, якщо виконувати рельєф фігури.
В цьому випадку дуже важливо знати особливості виконання рельєфу, закони перспективи та способи узагальнень та піднутрень ліній, що створюють загальне візуальне враження. Якщо правильно виконати рельєф, то він видається об’ємним зображенням. В цій техніці важливо мати натреноване око, що чітко відчуває висоти площин та переходу форми однієї в одну.
Виконуючи ікону, я додержувався чіткої послідовності та технологічних особливостей, яких вимагає дерево. В художній обробці дерева при виконанні робіт враховуються властивості дерева. Відштовхуючись від цього, можна сказати, що матеріал диктує майстру як працювати.
Я завжди кажу, що всі речі з дерева можна намалювати, але не все намальоване можна вирізьбити. Іноді виконується тоненькі елементи, але вони тримаються на міцній основі.
В моїй роботі ажурні елементи знаходяться в обрамленні таким чином, що навіть при падінні вони не зламаються. Проте, руку, яка перед грудьми Ісуса я все таки сплюснув і схематизував, бо цього вимагало її розміщення, інакше вона б відламалась.
Звідси випливає, що при виконанні художньої роботи в дереві потрібно використовувати всі знання, здобуті в процесі навчання, а також пристосовуватись «під деревину», яка має свою структуру і вимагає певного вирішення. Щоб розрахувати товщини тапере різи елементів, які б відповідали правильній конструкції потрібний великий досвід, який приходить з роками роботи і тоді такі питання вирішуються на підсвідомості.



Техніки художньої обробки дерева

У художній обробці дерева одні технічні прийоми і засоби виразності створюють цілісну функціональну форму предметів, інші мають лише декоративне спрямування і завершують художнє оформлення виробів. До формотворчих технік належать вирізування, видовбування, виточування, бондарні та столярні прийоми.
Видовбування — одна з найдавніших технік — полягає у поступовому вибиранні деревини з масиву виробу, внаслідок чого утворюється заглибина, порожнина або отвір. За допомогою сокири, долота і видовбача майстри виготовляють передусім побутові предмети — човни-довбанки, ночви, ступи, черпаки, сільнички тощо. Вони вирізняються значною товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішніми заглибленнями овальної та криволінійної конфігурацій.
Вирізування (витесування, вистругування) — різноманітні технічні прийоми, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових предметів та декоративних виробів. Необхідні інструменти: сокира, тесак, ніж, струг, різці та ін. Цими прийомами користуються не тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки. Вирізування інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об'ємне різьблення, часом сполучається з профілюванням.
Виточування — техніка обробки дерева і самостійна галузь народного художнього промислу (токарство). У процесі обертання дерев'яну заготовку на токарному верстаті обробляють пласкими і півкруглими долотами, фігурними різцями, гачками тощо. В історії токарства відомі такі конструкції верстатів: лучковий з почерговим рухом, ручний з поперечно-обертовим рухом, ножний обертовий, ножний обертовий з маховиком, механічний з кінним приводом, водяним, паровим, електричним двигунами. Поширення токарного виробництва в минулому було пов'язане насамперед із виготовленням дерев'яного точеного посуду.
Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують техніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо. Ця своєрідна техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх форм.
Бондарство — окремий вид деревообробного промислу і техніка виготовлення з тесаних клепок і гнутих смерекових або ліщинових обручів великого, місткого посуду. Раніше бондарі користувалися простими інструментами: сокирою, ручною пилою, двохручним ножем (теслом), циркулем та ін. Крім бочок і діжок, здавна виготовляли барила, цеберки, коновки, скіпці, маснички та ін. Бондарство як формотворча техніка сьогодні успішно використовується при створенні невеликого ужиткового і декоративного посуду.
Столярство — найпоширеніша техніка й галузь виробництва з дерева будівельних виробів, меблів, музичних інструментів та художньої сувенірної продукції. Одна з важливих засад столярства, відзначена ще у давніх цехових статутах,— виготовлення виробів без жодного цвяха за допомогою столярних з'єднань на клею.
Для столярних робіт, так само як і для вирізування, видовбування та ін., необхідне пристосування для закріплення заготовки виробу або його частини — верстат.
Різноманітні столярні прийоми роботи часто поєднуються з іншими формотворчими техніками художньої обробки дерева. Художня виразність і довершеність творів значною мірою посилюються логічним застосуванням відповідного оздоблення: профілювання, різьблення, інкрустації, мозаїки, випалювання, розпису тощо.
Профілювання — декоративна техніка художньої обробки дерева, відома з X—XI ст. Полягає у вирізуванні пилкою та долотами геометричних орнаментів по краях дощок (прикраси будівлі та оздоблення меблів). Крім плоского профілювання відоме об'ємне профілювання балок, кронштейнів, стовпів, що межувало з об'ємним різьбленням. Профільовані об'ємні елементи майстри виконували переважно сокирами-тесаками.
До найдавніших технік художнього декорування виробів із дерева належить різьблення. Воно поділяється на плоске, плоскорельєфне, контррельєфне, ажурне та об'ємне. Найпоширеніше — плоске різьблення — буває контурним, виїмчастим, трьохгранновиїмчастим та ін. Його роблять одним ножем або кількома різцями (долотами). Наприклад, контурною різьбою у XVIII—XIX ст. в Карпатах прикрашали скрині та інші вироби. Виїмчасте виконували півкруглим долотом. Значно складніше, трьохгранновиїмчасте різьблення поширилося на значній території України у XVIII— XIX ст. Його виконували прямим, скісним, кутнім та півкруглим долотами.
Найбільшу кількість доліт (близько 50) використовували гуцульські майстри плоского різьблення наприкінці XIX ст. Майже кожний мотив вони вирізували іншим долотом.
Плоскорельєфне різьблення, що має кілька висотних рівнів від фону, також виконували великою кількістю доліт та інших допоміжних інструментів.
Контррельєфне різьблення застосовували, виготовляючи різноманітні дерев'яні форми для кахель, печива, сиру, вибійки тощо. Виконувалось майже аналогічно, як і трьохгранновиїмчасте, однак набагато глибше, з використанням доліт із закругленими фасками для вибирання деревини.
Ажурне різьблення нагадує плоскорельєфне, має наскрізь прорізане тло. Найскладніше за технікою виконання (з рельєфним і ажурним характером мотивів) так зване «сніцарське різьблення» при виготовленні іконостасів, культивоване у XVII—XIX ст. цеховими різьбярами.
Кругле різьблення інколи застосовується у виготовленні й оздобленні святкового посуду, музичних інструментів, палиць, дитячих іграшок тощо, його технічні прийоми ґрунтуються на засадах народної скульптури.
Крім різців використовуються допоміжні інструменти: пилочки, свердла, молотки, кліщі, рашлиль, напилки, а також інструменти для розмітки та контролю (лінійка, кутник, малка, рейсмус, циркуль, шило тощо).
Інкрустація — техніка орнаментального оздоблення виробів шматочками твердих матеріалів (дерева, металу, рогу, слонової кістки, перламутру, бісеру і под.), які вирізають і вкладають у поверхню. Декоративний ефект інкрустованого візерунка грунтується на контрастному зіставленні тональних і колірних різнохарактерних матеріалів. Інтарсія (з італ. іпіагзіо — інкрустація) — вид інкрустації, мозаїки на дереві. Цією технікою виконують зображення або візерунки зі шматочків кольорового дерева (шпону), які врізають врівень з поверхнею виробу або суцільно Вкривають його поверхню (маркетрі). Таким чином найчастіше оздоблюють меблі, виготовляють декоративні панно тощо. Дендромозаїка належить до ювелірних технік декорування. Орнамент складають із крупинок дерева ледь завбільшки з макове зернятко.
Випалювання здавна роблять на світлих породах дерева: ялині, смереці, сосні, клені. Здебільшого ним оздоблюють бондарний посуд, рідше меблі. Нині випалювання застосовують при декоруванні дитячих іграшок та елементів народної дерев'яної архітектури. Розрізняють два способи випалювання — розжареними металевими штампиками («штансами»), з відбитків яких складають різноманітні орнаменти, й електрописаком, що дає чіткий контурний малюнок.
Розпис — зручна й оригінальна техніка орнаментування дерев'яних виробів, відома з X—XI ст. Технічно він мало чим відрізняється від розпису на інших матеріалах. Орнамент наносять пензлями по заґрунтованій або незагрунтованій поверхні виробу темперою, гуашшю, олійними й аніліновими фарбами, нітроемаля-ми. З кінця XIX ст. розписані вироби почали покривати лаком, що оберігало їх від забруднення. :
Крім розглянутих традиційних прийомів і технік, зустрічаються їхні різновиди й поєднання, наприклад, «штампування» металевими пробійчиками, аналогічне карбуванню; зіставлення плетених частин із гладкими поверхнями; контурне різьблення тонованих площин-елементів; викладання орнаментів соломкою тощо.

Деревина як хороший матеріал для художніх виробів

Деревина з давніх часів була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захищають дерев'яні вироби від води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.
За твердістю породи дерева різнять на м'які (липа, осика, вільха, тополя, сосна, ялина, шовковиця); середньої твердості (береза, верба, горіх, черешня) і тверді (клен, дуб, бук, в'яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблуня та ін.). Твердість деревини залежить також від її вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз, найменшу — радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір, фактура і текстура.Колір деревини вказує на спектральний склад світлового потоку, відбитого деревиною. Він залежить від породи, умов росту, віку дерева. Породи помірного клімату України мають переважно бліде пофарбування. Південні й тропічні породи деревини наділені яскравим кольором — жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо. Інтенсивність пофарбування зростає з віком дерева.
Фактура деревини — здатність спрямовано відбивати світловий потік, від чого вона буває матовою або блискучою. Найбільший полиск дають ідеально гладкі поверхні, які, однак, важко дістати навіть при старанній обробці сировини.
Текстура деревини — це характер малюнку волокон серцевинних променів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і вільхи — майже непомітна, а в горіха і сосни — чітко виражена.
Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, розколюваність, гнучкість), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й смакові властивості (дух) деревини. Дух має кожна порода. Ароматичними є переважно ефірні масла, смоли і дубильні речовини — таніди. Особливо сильно пахне свіжо зрубана деревина. З часом, при висиханні її запах послаблюється, а при нагріванні знову посилюється.
Деревина звукопровідна. Тому її використовують для виготовлення дерев'яних духових, струнних і смичкових інструментів Наявність різноманітних фізичних, декоративних, смакових та інших якостей деревини дає змогу поділити породи на такі, що найбільш придатні для:
  • бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.);
  • токарства (осика, вільха, тополя, береза, груша та ін.);
  • столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін.);
  • різьбярства (липа, осика, явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін.).
Народні майстри використовували також деревину сливи, кедра, тиса, користувалися й привозною сировиною — кипарис, червоне дерево (махагонь), лимонне дерево, палісандр тощо. З неї виготовляли невеликі коробочки, порохівниці, табакерки, пенали, хрестики, іконки і под.
З другої половини XIX ст. гуцульські майстри інкрустували вироби різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом, «вареним» у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настої з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах. Легко доступним був баранячий ріг, перламутр. На ярмарках можна було купити мідний і латунний дріт, бляху, бісер — порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів. Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру.